StevemzHemme

На Чернечій горі

2012-01-08T02:46:00.000-08:00

Уже все було заготовлено до від'їзду, але Честахівський не міг вертатися до Петербурга, ще раз не прийшовши до «батькової господи».

Купив букетик рясту, дбайливо обгорнув його великим чистим аркушем паперу, захопив етюдник і пішов до Чернечої, де самотньо маячіла свіжонасипана Тарасова могила.
Після недавніх дощів дорога була в'язкою, і до черевиків налипали великі болотяні згустки. Але він ні до чого не дослухався, ні на що не зважав.

Згадував лише, як писав Тарас до названого брата Варфоломія: "Посилаю тобі план хати. Коли ти найдеш не так, то поправ і пришли мені, а тим часом скопуй леваду й купуй ліс сосновий, на одвірки тільки і а двері купи дубового і ясеневого та на поміст — липи. Якщо дуже треба буде грошей — напиши, я добуду і пришлю. Добре було б, якби Ярина весною рано перевезлася на мій ґрунт, може, можна найняти у Каневі для неї хаточку на літо? Найми...».

Сестра і справді повірила, що вернеться з Петербурга Тарас, зів'є родинне кубелечко, і вона заживе зі своєю сім'єю при ньому, долі за ласку дякуючи.
А стрілася з братом на тій землі біля... оцинкованої труни. І не довелося їй частувати гостей за братовим весільним столом, про що не раз мріяла.
Те було позавчора. А сьогодні...

Розбрелися цікаві, роз'їхалися друзі та рідня небіжчика. Ось і могила.
У Честахівського перехопило подих. Зупинився, з розпачем подумавши, що і генія, і людину, нічим не примітну, відмічають у кінці земного шляху невеликим вогким горбочком, котрий щорік меншає, вирівнюється вітрами.
Ні, батьку, ні... Я насиплю тобі курган, як подобає козакові. Але чи самому справитися? Чи не відправлять етапом аж у той Сибір несходимий за спробу здіймати, як прапор, славу мужицького таланту?..

Відкрився одному зі своїх найближчих знайомих і шанувальників поета і зразу ж спільно вирішили звернутися за дозволом до впливових осіб Канева, щоб ті дозволили петербурзькому художникові Чес-тахівському затриматися в цих місцях надовше і насипати курган-могилу своєму другові та земляку Тарасові Шевченку.
Чиновники й духовенство Канева категорично не заперечували, проте застерегли уникати відвертих розмов із селянами.

Честахівський зважив на найжорстокіші обмовки, аби лише залишитися. Взявши дозвіл, переїхав з канівської квартири до невеликого села, що на півдорозі між Каневом і Чернечою. Звідти щоднини з лопатою на плечі, переодягнений у широкі штани і сіру свитину, брів на гору.

Спершу носив землю сам, опісля — з селянами навколишніх сіл. Як розсідалися на спочинок, Честахівський декламував вірші. Приходили на Чернечу й чиновники, офіцери і всюдисуще студентство. Приходили всі, хто не міг не вклонитися місцю, яке упокоїло Кобзаря.

Приходили і того ж дня відходили. А він вивершував сажень за сажнем Тарасові могилу.
Коли руки зводила втома, відкладав заступа, брав олівця та змальовував своїх помічників землекопів-мовчунів, підперезаних барвистими поясами поверх довгих полотняних сорочок, або розповідав, як помирав Кобзар.

Як я полюбив Шевченкову мову

2011-10-07T02:16:00.000-07:00

Десь у 1947 році я побачив у вітрині одного з празьких книжкових магазинів книгу, яка називалася: Тарас Шевченко «Було колись на Вкраїні». Це було перше видання вибраних поезій великого співця українського народу, що вийшло в перекладі на чеську мову в повоєнний час. На мене повіяло далеким дитинством, коли я одного разу зовсім випадково брав участь у Шевченківському вечорі, організованому в Празі українськими трудящими із Закарпаття...

Чеське видання вибраних творів Шевченка глибше познайомило мене з Україною, історичним минулим якої я зацікавився вже давно, читаючи твори польських та інших письменників, які писали про запорозьких козаків.

Це ближче знайомство з прославленим поетом вирішило мою долю. Простими словами він зумів полонити мою молоду душу. Мені схотілося досконало опанувати його мову, вивчити .напам'ять в оригіналі його твори. Я роздобув собі «Кобзаря» і незабаром знав уже всі його вірші.

Дедалі більше починав любити українську мову та літературу. І мені стало жаль, що вона у нас так мало відома. Коли ж я зібрався у 1950 році поступати, на філологічний факультет Празького університету, довідавшись, що на ньому існує український відділ, без усяких роздумів обрав собі за фах українську мову й літературу.

Барбарис

2011-08-07T02:11:00.000-07:00

Рід барбарису нараховує п'ятсот видів, його можна побачити біля берегів Чорного моря, на Поліссі і в Карпатах. Слово «барбарис» прийшло до нас з арабської мови й означає «черепашка». В Україні за дуже кислі плоди його називають кислицею, або північним лимоном.

Плід — продовгувата яскраво-червона їстівна ягода, що за смаком нагадує цукерку. Чагарник вкритий великою кількістю гострих колючок, які захищають рослину від любителів обламувати його гілки з квітами і плодами. Птахи люблять гніздитися в колючих заростях, де їх не можуть дістати численні вороги. Цінується барбарис у зеленому будівництві, у садівників, котрі створюють з нього красиві живоплоти.

Барбарис — чудовий медонос. Мед має жовтуватий колір, приємний на смак і дуже корисний. З плодів готують варення, соки, желе, мармелад, сиропи, приправу до м'ясних і рибних страв. Вони цінуються у лікеро-горілчаній і кондитерській промисловості. А барбарисовий сік з успіхом замінює лимонний.

Барбарис — барвникова рослина, з якої виготовляють червоне чорнило, а відваром з гілок і кори фарбують вовну, тканини і навіть шкуру у жовтий колір. Знаменитий жовтий сап'ян одержували колись за допомогою барбарисових барвників. Жовта і надзвичайно міцна деревина його використовується для виготовлення сувенірів, шевських гвіздків, художніх виробів. Отже, барбарис — надзвичайно цінний чагарник.